Зустріч в степу

Богда́н Ти́тар спішився зі свого бот-коня й почав розглядати сліди на траві. Лямка від респіратора з’їхала на вухо, і він зняв маску з обличчя.

— Можете теж зняти респіратори, відпочинемо. — Через слабкий кашель від зміни дихальної суміші голос Богда́на звучав не дуже впевнено. — Наступний сеанс дихання — через чотири години. 

Його двоє товаришів також спішилися й закашлялися, щойно зняли респіратори з облич. Вміст газів на Дикому Полі-17 уже складав 72% подібності до повітря Старої Землі. Тож користуватися масками для дихання постійно не було потреби. Але якщо дихати таким планетарним повітрям понад десять годин поспіль, кількість кисню в крові починала різко падати. За день-два людина спершу впадала в слабкість і запаморочення, а згодом — у тихий сон. Але не смертельний. 

— Не встигли наші доробити тут повітря, ще б рік — і було б як на Старій Землі. — один із козаків, на ім’я Опана́с Ке́леп, прочистив горло й теж почав розглядати сліди на ґрунті. 

— Це точно, колись, можливо, дороблять повітря й нам. — Богда́н присів біля краю струмка і знову вдивився у сліди. — Але, наскільки знаю, станції землеформування потрощили під час першого нальоту на колонію. У мене там знайомі працювали — кажуть, орбітальними бомбами знесли всі штольні з генерації повітря. 

— Кляті вузькоокі, хіба їм самим не потрібен кисень на цій колонії, якщо хочуть її захопити? 

— Чорт його зна, можливо, вони там догралися у свої генні модифікації й можуть дихати хоч пердлом від волів. — Дмитро́ Горди́ня, їхній третій товариш, приєднався до розмови, але все ще не злазив з коня, вдивляючись кудись у степ. 

— Годі теревенити. Давайте ділом займатись. — Богда́н Ти́тар, як головний загону пластунів, ввічливо перервав розмову, що збивала з концентрації. 

Він пройшов кілька метрів убік, куди вели сліди від гусениці. Навколо вдавленого ґрунту від важкої техніки, за якою вони й полювали, виднілися ще з півдесятка інших — швидше за все, вже від коліс. — Волові трясця, та в них тут ціла ватага. Я думав, один мельтовоз чимчикує через степ. 

Вони були явно залишені технікою Імперії Сонця, що проходила просто через невеликий струмок посеред глибокого яру. 

— Вузькоокі були тут з пів години тому, слід уже трохи розмила течія. До заходу сонця ще дві години — нападемо на світанку. — Богда́н із гучним видихом підвівся й тут же підслизнувся на слизькому камені. 

— Зоряна Січ, Богда́не, ти нам ще потрібен. — його третій бойовий товариш, Дмитро́ Горди́ня, теж спішився, але перед тим, як ступити, перевірив землю. 

— Не люблю я цей район. Кам’яний степ, трава росте якось клаптями. Ще постійно волого та ось ці камінчики — неначе міни. — Богда́н розтирав коліно, яке після п’яти годин погоні за мельтовозом і так почало боліти, а тут ще й цей клятий камінь підвернувся. 

Інші двоє гайдуків уже злізли зі своїх коней. Камінчики затріщали під важкими залізними чоботами. Кожен із них від’єднав дріт, що з’єднував його з модулем керування коня. На лобі кожного бот-коня виднівся невеличкий бронзовий тризубчик, а під ним — видавлена в металі назва полку й сотні: «Списи́. Пластун 12». Жоден із ботів навіть не ворухнувся. 

Богда́н Ти́тар був отаманом невеликого загону пластунів-розвідників, який уже другий день перебував у рейді по тилах Імперії Сонця. Її війська широким півмісяцем оточували єдине місто-вулик на планеті-колонії «Дике Поле 17». Початок вторгнення їхній загін застав саме під час відпочинку, і по тривозі вже за три години було зібрано повний полк «Збаражські Списи́». 

Орбітальну оборону нападник прорвав у перші дні атаки, що потягло за собою важкі атмосферні бої літунів, які не вщухали й досі. Для Ти́таря та його пластунів це був уже другий рейд. Коли імперці змогли приземлити свій пересувний космопорт, справи на поверхні колонії стали зовсім кепські. 

Величезні, просто колосальні кораблі — по триста-чотириста метрів завдовжки — перекидали війська й обладнання з орбіти, де стояв флот вторгнення, на поверхню для облоги єдиного міста-вулика. Ге́ти звели кілька рубежів оборони. Найголовнішим був рів з укріпленнями, що тягнувся на сімдесят кілометрів між двома природними перешкодами — океаном зліва та непрохідними чагарями справа. Наразі бої точилися вздовж усієї цієї лінії. 

Нападники щодня нарощували міць облогових військ; дійшло навіть до застосування надважких танків-титанів з їхнього боку. Завданням же пластунів, легкої та мобільної піхоти, було перешкоджати вільному пересуванню окремих загонів, саботажників, а також поступове, повільне знекровлення ворога та його матеріальної бази. 

Саме на сліди однієї з таких колон пластуни й натрапили два дні тому. Це був конвой, що перевозив мельт-заряди для танків і рушниць. Десь день тому на нього здійснили рейдовий наліт атмосферні літуни, які знищили половину колони, але вантажівки з величезними бочками плазми якимось дивом пережили залп ракет і простріли з гармат. 

Десятки, а то й сотні таких конвоїв щоденно тягнули свої вантажі від космопорту до лінії оборони вулика. Дорога була неблизька, адже імперці цілком слушно розуміли: наближатися ближче ніж на пів тисячі кілометрів до вулика означало самогубство для їхнього космопорту, який постійно переміщувався, уникаючи ударів з орбіти. 

Наказ на другий рейд Богда́н Ти́тар отримав особисто від сотника «Збаражських Списі́в». Перший рейд був катастрофічним: їхній загін виявила атмосферна розвідка імперців, і всього за три години по табору гайдуків прилетіли дві балістичні ракети. Половина загону з двох десятків загинула на місці, а решта ледь встигла ушитися від переслідування й заскочити за лінію оборони. 

Цього разу в їхньому загоні було лише троє. Богда́н Ти́тар — отаман; Дмитро́ Горди́ня — оператор важкого вогнемета «Шершень», що висів на правому боці його бот-коня; та Опана́с Ке́леп — стрілець і зв’язківець. Завдання тепер ставилися вже не такі всеосяжні, як раніше. 

Метою роз’їзду було виявлення й знищення лише однієї одиниці транспорту та, за можливості, зменшення чисельного складу противника. Мельтовіз був гарною мішенню для їхнього вогнемета «Шершень-42».— Станемо тут на ніч. Біля струмка добре чутно хід техніки, та й воду цю можна пити, як казали наші біологи. — Богда́н Ти́тар повернувся до товаришів і почав виймати речі з мішків, що висіли на його бот-коні. 

Горди́ня та Ке́леп теж заходилися копошитися в сумках, шукаючи свої набори їжі та спальники. Потім усі троє опустили коней на землю: ті склали свої залізні механічні ноги й лягли на черево, мов верблюди. 

Богда́н дістав запечатаний пакет із їжею й розклався на карематі. — О 04:00 виходимо. Думаю, за годину наздоженемо мельтовіз, атакуємо й ушиваємося. Давайте зараз поїмо й пару годин поспимо. Що кому попалося в пакет-раціоні? 

— Мені суміш лайна, залита лайном. — сумно відповів Дмитро́. 

— А мені смажені вуха кабанів, балик, випічка «КозакХліб» та торт «Пражський». — з абсолютно серйозним обличчям відповів Опана́с. 

— Ох, якби… якби. — у Богда́на аж слина потекла від самих назв. 

— Що є, то є. Добре хоч щось є взагалі. 

— Дмитре́, тобі б у поети, а не в пластуни. — Богда́н засунув руку в пакет, дістав звідти ложку й почав їсти якусь субстанцію, схожу на гречану кашу. 

Усі мовчки давилися своєю їжею. Вона насправді була поживна, не викликала подразнення шлунка, але коли в сухом’ятку лупиш одне й те саме вже два тижні, то й торт стає огидою. 

— Я ось що думаю. — Ти́тар прополоскав рот від каші з фляги й продовжив. — Опана́се, ти підготуєш «Шершня» заздалегідь, щоб ми підійшли, прицілилися, ужалили й утекли. Якщо буде великий бабах — по обставинах ухвалимо рішення щодо знищення особового складу. Відходимо одразу в бік стіни. У разі поранень або втрати коня оцінюємо ситуацію на місці. Запасних коней у нас немає — будемо пробувати вдвох на одному… якось вийдемо. Про полон не думаємо, але життя є життя… 

— Якщо моє поранення буде серйозним, залишайте мене, я сам упораюсь. Краще, щоб хтось звідси вийшов. — Дмитро́ втупив погляд у землю, потім смикнувся й запхав з’їдений пакет у підсумок. 

— Давай без дурниць, — обірвав його Богда́н. — Ти забув, яке покарання за залишення своїх? 

— Так, я знаю. Шкода, у тому десятку, який залишив двох пластунів, було двоє моїх друзів. Їх стратили обох на моїх очах, коли вони повернулися. — Дмитро́ відкрив наплічник і засунув туди порожню флягу. — Якщо ж полковник ще й інфамію їм видасть, я не знаю, як їхні батьки це переживуть. 

— Так от, щоб про це не думали наші батьки, нікого не кидаємо. Разом прийшли — разом вийшли. — Богда́н доїв свою суміш, облизав ложку й сховав сміття в рюкзак. — І ще: менше слідів на поверхні. Їхні розвідники часу не гають — ми полюємо на них, вони на нас. 

— Так і домовились. Діємо по обставинах. — Богда́н розіслав каремат біля коня. — Горди́ня, ти перший на чатах. Потім Ке́леп. В собачу зміну — я. Вільно до 03 00 ночі.  

Богда́н ліг на каремат і від утоми миттєво заснув. Горди́ня зняв свій самопал із сідла, прикріпив дві батареї до нагрудних захисних пластин і відійшов за великий камінь, сховавшись за ним. 

Планета «Дике Поле 17» уже років із сім була придатною для життя. Тут навіть почали вирощувати власну їжу, хоча й не закривали всіх потреб. Природа нагадувала рідний степ — із кам’яними кряжами, дуже старими горами де-інде та величезним океаном, що займав майже всю площу планети. Один-єдиний материк ніс на собі місто-вулик на своєму узбережжі; на півночі здіймалися високі гори, вкриті мохом і всякою папороттю. Від гір тягнулося плоскогір’я, де й були зосереджені всі гірничодобувні потужності Федерації Гетьманату. 

Чим далі на південь, тим кращою ставала земля. А навколо вулика аж до обрію все вже було засіяне зерновими. Наразі ж, після нападу, красиві жовті поля були геть порізані трасами, якими їздили гайдуки; то тут, то там ішла підготовка до втрати першої лінії оборони й відступу до колонії. 

Кляті сонячники звели свій космопорт за п’ятсот кілометрів від вулика. Ге́ти все ніяк не могли уразити його ракетним озброєнням — вузькоокі добряче обороняли космопорт, та ще й він постійно змінював своє місцеположення. Взагалі, пересувний космопорт за умови контролю неба дає нападникам величезний козир. Уразити його можна лише важкими ракетами, але для цього треба знати точне місцеположення. А щоб його знати, потрібні орбітальні супутники або розвідувальні ракети… які збиваються атмосферною та космічною авіацією ще за сотню кілометрів до можливого району цілі. 

Та й військові інженери ге́тів були не пальцем роблені. Вони вигадали хитрий план: запускали в різні частини континенту розвідувальні ракети й дрони та спостерігали, де саме їх збивають. Так на мапі вималювалася «мертва» зона діаметром сімдесят п’ять кілометрів, у якій жоден дрон не зміг пролетіти. Найімовірніше, саме там і вештався той ходячий космопорт. 

Горди́ня після повернення з першої вилазки встиг побачити запуск величезних двохсотметрових ракет, що вилетіли зі штолень на півночі від міста-вулика. Навіть із такої відстані — а це було десь тридцять–сорок кілометрів — усі чули наростаючий гул розгінних двигунів. Усього запустили чотири ракети одним залпом. 

Тоді Дмитра́ охопила якась надія, що ракети досягнуть цілі й хоч трохи спадатиме тиск на першу лінію оборони, і гайдуки зможуть якось відтіснити ворога від свого єдиного міста… Але пізніше, вже ввечері, серед містян і гайдуків промайнула чутка, що лише дві ракети змогли долетіти до району цілі… якої там уже не було. 

Натомість уночі ворог ударив орбітальними ударами по гірському хребту, де розташовувалися пускові штольні. Кілька бомб скинули й на саме місто, але протиорбітальна оборона змогла перехопити їх ще на підході до висот атмосферної авіації. 

Неначе хтось почув думки Дмитра́ — на чорно-синьому небі він помітив трійку зірок, що рухалася надзвичайно швидко темним куполом космосу в одному напрямку. 

— Або наші. Або не наші. — тихо пробурмотів про себе Горди́ня, змінюючи позу, від якої не так затікала права нога. Самопал випадково скотився з колін і вперся стволом у траву та ґрунт. 

Він повільно підняв зброю й почав пальцем виколупувати ґрунт, що забився в ствол. Сам Горди́ня був із гайдуцького роду пластунів. Ще з сивих часів розширення влади Гетьманату на Старій Землі все старовинне терське козацтво приєдналося до лав Великого Гетьмана Виговського, за що отримало привілеї та місце в Кошовій Раді. З тих пір кожен чоловік у його роді служив у пластунських військах-розвідниках, за винятком лише кількох прадідів, які з якихось причин цього не робили. 

Горди́ня різко смикнувся, коли побачив підсвітку на горизонті, а за кілька секунд долинув звук вибуху. 

— Що ще за новини?.. — про себе продовжив бурчати гайдук і підвівся, спираючись на валун. 

Він вкинув самопал до плеча, припав до прицілу, намагаючись краще розгледіти, що там відбувається на горизонті степу. На жаль, тепловізійний приціл пробивав лише на кілометр, а звичайні оптичні лінзи в такій темряві давали не кращий результат, ніж його власні очі. 

Ще кілька вибухів підсвітили небо знизу, і легкий звук стрілянини знову дістався його вух із запізненням у з добрий десяток секунд. 

Дмитро́ підвівся й підійшов до сплячого Богда́на Ти́таря. Трохи потріпав його за плече  і той різко розплющив очі, втупившись у Горди́ню. 

— Трясця волові, не дадуть поспати. Котра година?        — Пів на дванадцяту.        — Покажи, звідки вибухи чути. 

Ти́тар підвівся, витяг з особистої сумки величенький бінокль і припав до нього, вдивляючись у бік горизонту, на який указував Дмитро́. 

За хвилину спостережень небо знову підсвітилося спалахами, а тихий гуркіт вибухів докотився до вух обох гайдуків. 

— Я бачу наших. Чи то вони напали на якусь броню, чи то броня ганяє їх по степу. — десятикратний цифровий зум бінокля давав змогу розгледіти з такої відстані лише великі об’єкти. — У будь-якому разі треба допомогти й об’єднатися з ними. Готуємося до бою, тим паче — вони прямують у наш бік. 

Богда́н опустив бінокль, зліз із валуна, на якому стояв на повен зріст, і глянув на Горди́ню. 

— Буди Ке́лепа. Його «Шершень» якраз знадобиться. Від звуків бою і наша жертва, найімовірніше, вже не спить, тож зненацька не наскочимо. 

Ке́леп прокинувся так само, як і Богда́н: різко розплющив абсолютно не сонні очі, без жодних різких рухів, зітхань чи ойкань. Роки тренувань, майже змалечку, виробили в пластунів повний контроль над тілом у екстремальні моменти — на кшталт «великого вусатого дядька з чубом і самопалом, що трусить тебе за плече посеред ночі в степу, в глибокому тилу ворога». 

— Ке́лепе, підйом. Іде бій з іншою ватагою пластунів. Треба їм допомогти. Готуй одразу «Шершня» до бою. У бою задіяна якась техніка. 

Ке́леп мовчки, неначе отримувати такий наказ посеред ночі було цілком нормально, підвівся, скрутив свій спальник із карематом і запхав за сідло коня. Потім обійшов його з правого боку та розкрив чималий ящик із пусковою установкою «Шершень». 

Він являв собою метровий тубус. Посеред труби було кілька кнопок та інструкція з користування — така проста, що з нею впорався б навіть відбитий контузією джура-новак, який ще вчора крутив коням хвости. На відкритій кришці, в пазах із м’якого пластику, лежали три постріли до «Шершня». Ззовні вони виглядали як звичайні залізні болванки. Такими, власне, і були. 

Жодних оптичних захватів, як у «Джмелях», якими користуються космічні гайдуки, тут не було. Просто корпус, усередині — сім кілограмів вибухівки. І ще кілограм пилку плазми, який розпепелить усе навколо епіцентру вибуху. 

— Мені одразу ладнати до бою? Чи вже на підході встигну? — Ке́леп, перегнувшись через коня, спитав Ти́таря. Той уже натягував на голову шолом і респіратор з нормальною дихальною сумішшю. 

— Ладнай усе одразу. Бій рухається просто до нас — налетимо з коней. — Ти́тар відтягнув респіратор на бороду, відкривши густі світлі вуса, щоб Ке́леп краще його чув. — Вмикаємо вокс на десять метрів. Радіомовчання без потреби не перебиваємо. За чутками з радіорозвідки, вузькоокі навчилися вираховувати навіть такі слабкі локальні вокси через свої дрони-розвідники. 

— Прийняв. — одночасно відповіли Ке́леп і Горди́ня. 

Стрілянина ставала дедалі ближчою. Небо вже не так підсвічувалося від вибухів, але пластуни чітко розрізняли стрільбу гайдуцьких лазерних самопалів і якийсь скоростріл — найімовірніше, сонячників. 

Всього за чотири хвилини після перших спалахів уся трійка була готова до бою й сиділа на конях. Ке́леп, як головний по стрільбі з «Шершня», зарядив його одним пострілом і вскинув пускову установку на праве плече. Він міцно тримав її за руків’я, яке виступало знизу. Сам снаряд стирчав попереду труби й трохи відблискував під зорями колонії «Дике Поле-17». Пускова була безвідкатна. Ке́леп готувався стріляти просто з галопу. Горди́ня, як другий номер розрахунку, ще раз перевірив свій короб із трьома додатковими зарядами до «Шершня», після чого зняв із запобіжника лазерний самопал, який завжди тримав у руках. 

— Вони ще ближче до нас. Сонячники наскочили на інший наш роз’їзд і женуть їх по степу. Наші ще відбиваються. План такий: летимо просто до них, але заходимо з лівого флангу. Я бачу дві механізовані машини піхоти — одна з них тарантул. Інша — незрозуміло що, але на колесах. Ке́лепе, перша ціль — тарантул. Він може змінювати напрямок у будь-яку мить і дуже маневрений. Потім б’єш по іншій машині, чим би вона не була. За кілька десятків метрів я спробую вийти у вокс до наших, щоб ми не перестріляли одне одного. Погнали! За Зорі і Січ! 

— За Зорі та Січ! 

Усі три бот-коні набрали швидкість і помчали у бік заграви, що дедалі більшала. Затримка між спалахами та вибухами танула з кожним глухим ударом металевих копит їхніх бот-коней. 

Останні хвилини перед боєм тягнулися повільно. Наближаючись до місця сутички, пластуни вже могли розгледіти пів десятка вершників, які витворяли найвищий пілотаж джигітовки, уникаючи залпів мельт, лазганів та гранат, якими засипали їх вузькоокі зі своїх бойових машин. 

На тарантулі, висунувшись по пояс, сиділо троє сонячників, що вели вогонь по ге́тах. Декілька прожекторів на кожній з машин намагалися впіймати силуети коней у нічному степу. Імперці не добивали. Гнали, тримаючи на дистанції, знову і знову зрізаючи тих, хто сповільнювався. 

Пластуни, як могли, відстрілювалися, але не могли завдати суттєвих втрат чи пошкоджень броньованим машинам. Коли залп лазеру чи плазми із самопалу вдаряв поруч із силуетом, що стирчав із люка машини, той ховався на кілька секунд, а потім з’являвся знову. Силует зникав на кілька секунд, а потім знову виринав у люку. 

— Я «Пластун-12», ідемо на допомогу. Відведіть машини вліво для вас. Ми ударимо. 

Богда́н Ти́тар вийшов у довший вокс-ефір, намагаючись достукатися до пластунів. Одного з них щойно черга з мельт-кулемета перерізала навпіл разом із конем. Від удару об землю з голови убитого злетів шолом, оголивши довгий сивий оселедець. 

— ІДУ ВЛІВО! — запиханий, незнайомий голос, що зірвався на крик, коротко відповів у вокс. 

Залишки живих пластунів почали зміщуватися вбік, уводячи за собою техніку імперців і відкриваючи її для флангового удару з «Шершня». 

— Ке́лепе, на свій розсуд. Ти перший, ми — другі. Відпрацюй усі три заряди. Поки нас не засікли, перший удар буде несподіванкою. 

Опана́с Ке́леп, керуючи лівою рукою й ногами конем, заходив дедалі глибше під правий борт тарантула, який ще не помітив нової загрози. Сонячники, що стирчали з люків, весело стріляли по пластунах і про щось перегукувалися між собою. Гуркіт механічних ніг павука-тарантула стояв такий гучний, що наближення трійки коней ніхто навіть не почув. Метрів за сто до техніки противника Ке́леп розвернув коня на дев’яносто градусів і щосили послав його прямо на ціль. Галопом іти з вогнеметом було важко — ноги зводило від навантаження, але треба було компенсувати розхитування й підстрибування коня на повному скаку. Опана́с відпустив поводи, які досі тримав у лівій руці, переніс її на переднє руків’я вогнемета і припав до великого коліматорного прицілу. 

Вдих. Вдих. Видих. Видих. Вдих.   Усе більше сповільнюючи дихання під молитвенно-тренувальний наспів «Приг-скок», він нарешті мінімізував розгойдування прицілу та тремор у руках і ногах. Плавно натис на спускову скобу — і ракета з мельт-пилком та вибухівкою з болючим, різким для вух свистом вийшла з труби та влетіла просто в механізм кріплення передньої ноги тарантула. 

Штатні системи захисту намагалися її перехопити: з бокових отворів у броні вилетіли сталеві шари й вибухнули за кілька метрів від корпусу, намагаючись хмарою уламків уразити небезпечний снаряд. Та все марно. 

Від вибуху мельт-речовини передню ногу павука поплавило й майже відірвало, і той, зважаючи на величезну масу та швидкість, клюнув корпусом просто в землю. Від удару двоє сонячників вилетіли з люків і, пролетівши з десяток метрів, гепнулися об землю. Третій же вузькоокий не зміг вилетіти з корпусу — натомість від удару переламав собі хребет. Його тіло в неприродній позі, зігнуте під дев’яносто градусів, лежало на броні. З розбитого забрала шолома одразу засочився струмок вузькоокої крові. 

Двом сонячникам, яким пощастило більше, фартануло лише на кілька секунд. Дві черги з лазерних самопалів від Ти́таря та Горди́ні припинили їхні спроби підвестися. 

— Ке́лепе, ти майстер! Заряджай ще одну, поки вони не оклигали! — Ти́тар почав вести відволікаючий вогонь по тарантулу, пілот якого намагався вирівняти машину й підвести її за рахунок інших п’яти лап. 

З такими зоомашинами ге́ти зіткнулися вперше на «Дикому Полі-17». До цього ходили чутки, що Імперія Сонця розробляє дивні машини, схожі на тварин і павуків, але щоб ось так — підбити одну з них… Тарантул був надзвичайно маневрений і мав велику прохідність. Навіть втрата двох, а то й трьох кінцівок — якщо, звісно, не з одного боку — не перетворювала його на брухт. Ти́тар особисто бачив, як один із тарантулів вузькооких на одній нозі зліва і двох справа продовжував вести бій і пересуватися полем. 

— Пластуни, розходьтеся вправо і вліво, треба закрутити іншу машину! — Ти́тар, бачачи безлад у рядах десятка, за яким гналися імперці, взяв керування боєм на себе через вокс. 

— Виконуємо! Але не добивайте тарантула — там наш десятник! 

— Як це? Він у полоні? — здивовано відповів Ти́тар у вокс. 

— Так! Потім розберемося! 

— Я все чув, буду працювати по ногах тарантула! — Опана́с Ке́леп, сховавшись за великим валуном, яких тут валялося добіса, чекав на Горди́ню, щоб той зарядив йому ще гранату. Самому це було практично неможливо зробити, не злізаючи з коня. А на це не було часу. 

Дмитро́ підскочив одразу, закинув свій самопал через плече й нахилився до ящика на боці коня. 

— Готую заряд! 

— Давай, тарантул майже встав! — Ке́леп поклав трубу вогнемета на праве плече й трохи розвернувся до Горди́ні, щоб тому було зручніше вставляти новий заряд. 

Дмитро́ відстібнув два замки на правому коробі свого бот-коня, дістав перший снаряд, зняв пластикову запобіжну втулку з конектора сигналу й вставив мельт-гранату в пускову установку. 

— Готово! Я відволічу — ти за мною! — Дмитро́ Горди́ня зняв лазерний самопал з плеча й відкрив вогонь, щойно вискочив з-за каміння. 

Відповідь не забарилася: одна з гарматок на тарантулі почала стріляти у відповідь, але через сильний крен корпусу стрілець ніяк не міг докрутити приціл до кінця, і всі постріли лягали за десять метрів від пластунів. 

Друга ракета з «Шершня» влучила в задню ногу павука, начисто відірвавши її від корпусу. Відлетілий шмат металу з ноги встряг просто в середній, останній маніпулятор машини, вивівши з ладу й його. 

— Атас, оце ти стрілок! — радісно прокричав Ти́тар у вокс. — Пластуни, ви як там? 

Через темряву, дим від вибухів і навалені тут і там валуни Ти́тар утратив контроль над другою машиною. Вона зникла з поля зору, щойно тарантул завалився. 

— Нас залишилося двоє! Ще одного зрізав їхній кулемет з броні! 

— Ти бачиш машину? Вистріли вгору, де ви? — Ти́тар хотів переключити Ке́лепа на нову ціль, щоб якомога швидше розібратися з усіма нападниками. 

— Трясця, вони висадили піхоту з броні! Я бачу ціле відділення! 

Ти́тар помітив трасери від лазерного самопалу, що розпанахали абсолютну темряву, яка опустилася на колонію. У відповідь важкий плазмовий кулемет заговорив вовчим гарчанням. 

— Пластуне, ми йдемо до тебе! 

До Ти́таря підійшли два його товариші. Вони щойно розправилися з водіями тарантула, які намагалися покинути машину. Один з них встиг відбігти від палаючої техніки на кілька метрів і зліг від одного пострілу в потилицю — Горди́ня смачно всадив пів грама плазми на ходу з коня. Іншого добили просто в люці. 

Горди́ня спішився і під прикриттям Ке́лепа перевірив пасажирське відділення палаючої машини. Щойно він привідкрив люк — зсередини важко випало тіло десятника. 

Вся голова й обличчя були посічені дрібними уламками розбитої броні. Без кульових. Без опіків. Лише гострий метал, втиснутий у м’ясо з такою силою, ніби його швиргнуло зсередини. 

Ке́леп опустив свій плазмовий самопал, міцно стис колінами свого бот-коня, а у грудях щось холодно защеміло. Він не міг відірвати погляду від того, що сталося. 

Горди́ня на мить затримав руку на люку, потім повільно відпустив. 

— Готовий… — коротко сказав він, не вмикаючи воксу. 

Ти́тар глянув на корпус тарантула. Дірка від другого пострілу «Шершня» ще диміла, краї броні були вивернуті назовні. 

— Волові трясця… 

Важкий рик плазмомета різко смикнув його назад у бій. 

— Там ще двоє наших. Треба їх відбити. Залишилась легка машина підтримки. У неї тільки плазмомет. — Ти́тар холодно промовив до пластунів, не відводячи очей від тіла, яке випало з люка. — Бій іде. ОГОВТАЛИСЬ І ПРАЦЮЄМО ДАЛІ. 

Ке́леп відчув, як стискається шлунок. Він зробив постріл, і наслідки були очевидні. Хоч він і знав, що це було необхідно, відчуття відповідальності давило сильніше, ніж будь-який галоп по степу. 

Тим часом щільність вогню з бойової машини вузькоокої наволочі наростала. З її двох бортів заговорили ще два, менші плазмомети. 

— Там до машини метрів двісті. Ке́лепе, вцілиш з такої відстані? — Ти́тар продумував план знешкодження другої броні. 

— Якщо зайдемо трохи збоку, профіль машини буде більшим. Тоді зможу влучити. В лоб я таку броню не пропалю. 

— Тоді спускаємося в рівчак. Уздовж нього вийдемо у фланг і вдаримо. Горди́ня, заряджай. 

Двічі повторювати накази пластунам ніколи не було потреби. Відточеними на сотнях тренувань рухами Горди́ня розкрив ящик із мельт-гранатами на коні Ке́лепа, витяг заряд і вставив його в трубу «Шершня». Невеличка червона лампочка біля коліматора загорілася слабким світлом, сигналізуючи про прийняття снаряда й готовність до стрільби. 

Бій із залишками іншої групи пластунів завмер і більше не зміщувався. Ніхто з них уже не виходив на зв’язок, але характерний зеленуватий колір лазерних пострілів пластунів заливав степ своїм заревом. У відповідь плазмомет з даху броньованого скорострілу видавав утричі більше пострілів, просто спопеляючи каміння та валуни, прорізаючи в них діри. При контакті з холодним каменем плазма пропалювала його й розривала, розкидаючи в усі боки десятки уламків, які з легкістю могли вбити людину без бронезахисту. 

Ти́тар ще кілька разів намагався вийти на вокс-зв’язок із пластунами, але у відповідь ефір лише тріщав статикою. Вони пройшли на бот-конях кілька сотень метрів, максимально непомітно наблизившись до бойової машини з флангу. Сама машина зупинилася й вела загороджувальний вогонь, у той час як відділення легкої піхоти імперців просувалося до імпровізованого укриття майже добитих невідомих пластунів. 

— Нам… кінець. Я залишився один. — раптово у вокс прорвався сигнал.  — Ми зараз засмажимо машину. Тримайся! — Я заберу їх із собою. Плазма спалила ноги, я їх не відчуваю… де вони. Скоростріл спалив і наших коней. Йохим мертвий. — голос, з надривом агонії, переходив майже у виття. — Вони вже тут! 

Через декілька секунд в місцині між валунами, де засіли пластуни, пролунали два вибухи гранат, на мить підсвітивши поле бою. Шість чорних постатей, що навприсядки заходили на обхват укриття, спалахнули світлом і згасли. Ти́тар лише встиг помітити, як одна з них наприкінці спалаху неприродно смикнулася й склалася навпіл набік — мов травина, яку перерубують палицею на лузі. 

— Ні-і-і! Дайте нам хвилину! — Ти́тар, не бажаючи вірити в те, що сталося, різко повернувся до Ке́лепа. — Опана́се, заткни цей скоростріл! 

Ке́лепу довелося спішитися: вихід з ярочка був надто крутим для коня, і той міг не втриматися разом із зарядженим «Шершнем». Удвох із Горди́нею вони дерлися на кручu, причому Дмитро́ підштовхував його ззаду, не даючи завалитися назад. Усе-таки зайві чотирнадцять кілограмів «Шершня» з зарядом давалися взнаки. Сам Горди́ня тримав у руках ще один додатковий постріл. 

Скоростріл продовжував вивергати плазму по камінню перед собою. Навіть із відстані майже у двісті метрів ця колісна машина була чудовою ціллю. Її великі розміри — п’ять на дванадцять метрів — дозволяли вміщати загін легкої піхоти та ще й кілька малих скорострілів на бортах. 

Горди́ня ледь висунувся з-за вершини ярочка, припав до прицілу «Шершня» і вже за секунду здійснив пуск. Гранаті знадобилося менше двох подихів, щоб дістатися своєї цілі. Бойова машина не була напханa електронікою для перехоплення мін чи реактивних гранат — радше нагадувала броньовану вантажівку. Тож без жодних перешкод усі сім кілограмів заряду «Шершня» увійшли просто під основу башти скоростріла. 

Величезний сніп іскор і плавленого металу, що шкварчав, мов сало на сковороді, розлетівся на десятки метрів довкола, підсвітивши імперських піхотинців, які щойно дозачищали укриття пластунів. Від несподіванки вони присіли, дехто почав хаотично стріляти в різні боки. З верхніх люків вилізли двоє імперців: один — без руки, з темною, ще живою плямою плазми на спині, що спалювала його заживо. Посмикавшись кілька секунд просто на броні, його фігура застигла, ніби зварена з металом. 

Весь цей хаос підсилила друга граната від «Шершня», яку Ке́леп майстерно засадив прямо поверх заднього колеса, де знаходився двигун. Сніп печеного металу і шматків плазми уже був не такий феєричний, як перший, але із дупи машини повалив густий чорний дим, а за секунду машина розгорілась, неначе коробка сірників. 

— Вони ще не знають де ми, — Ти́тар через приціл дивився на вузькооких, які займали позицію навколо машини, а деякі допомагали вилізти своїм не менше вузькооким товаришам із машини. — Із самопалів поки що не працюємо, зможете ще гранату закинути? 

— Звісно! — Горди́ня без приказів сам уже спускався до свого коня за третім зарядом. 

— Я бачу ще пять імперців, які рухаються, — зарево від розгоряючої бойової машини уже добре освітлювало все навколо. — Ке́леп, удар уламковим. 

— Прийняв. — Опана́с взяв до рук трубу від «Шершня» і натиснув “УЛАМК” на програматорі пострілу. Тепер граната, при виході із труби, автоматично переключиться в режим підриву за два-чотири метри від цілі. Горди́ня швидко забрався по крутій кручі з двома зарядами під пахвами, один раз навіть не втримався і ледь не загримів плашмя назад. 

— Давай тут нас не підірви цим мельта-лайном. — Ке́леп трохи знервувався, бачачи потуги Горди́ні на кам’янистому схилі. Хоча і знав, що гранати без програматора самі не вибухають. 

— Волові трясця і Свята Січ. — Пролаявся про себе і Ти́тар. Далі продовжив уже в голос 

— Ке́лепе, бий по чорному камінчику, де не росте трава навколо. Там троє сонячників лежать і кудись машляють. Якщо прицілишся в корпус машини, граната відпрацює над ними. Скільки їх там ще — чорти собачі лише знають. Ти́таря чомусь почала турбувати думка, чому піхотинці не відходять від своєї явно виведеної із ладу машини. Хоча вогонь, який палав за ними, демаскував усе у радіусі декількох десятків метрів. 

Без всяких команд ще одна мельт-граната вилетіла з «Шершня». В цей же момент у Ти́таря різко занив зуб мудрості, нагадавши йому перший бій, в якому сили пластунів вступили на поверхню. Тоді їм всім дісталося від дронів, що зненацька налетіли на їхній роз’їзд, який добивав одну з колон із пальним для титан-танків. 

Зуб трохи відпустило разом із тим, що він побачив у прицілі: детонація семи кілограм вибухівки з мельт-пилком прямо над трьома піхотинцями, що ховалися за каменем і час від часу прострілювали темряву. Одна з рук, яка тримала тонкий вишуканий лазган імперців, вилетіла з-за каменю, обертаючись навколо осі, підлетіла вгору і бахнулась об камінь. У прицілі Ти́тар бачив, як скорочувалися м’язи на відірваній руці, а потім відпустили лазган. Через кілька сотень мілісекунд з-за каменю підлетіли ще два розірвані тіла, яких мельта просто пройшла наскрізь, неначе тюль із веранди його бабусі. 

— В яблуч… — Ти́тар не зміг договорити, сильний біль звела йому зуби, навіть зажужали барабанні перетинки від якогось звуку всередині шолома. 

Горди́ня й Ке́леп одночасно сплюнули чимало слини. Зуби Ке́лепа завжди були чутливі до вібрацій і… 

— ЦЕ УЛЬТРАЗВУК. НАМ КАБЗДА. ВШИВАЄМОСЯ! — Ти́тар прожогом, перестрибуючи по метру вниз, полетів до свого коня. — ЦЕ СКАНУВАННЯ ДРОНОМ. ДАЄМО ДЖАГУ. 

Після цих слів Ке́леп і Горди́ня миттєво зрозуміли, що відбувається. Вони кинули «Шершня» з зарядом і так само покотилися вниз по схилу до своїх коней. 

Імперські дрони сканували поверхню ультразвуком. У чутливих людей після імпульсу починали боліти зуби. У Ти́тара знову різко занив зуб мудрості, так, ніби хтось уперся в нього зсередини залізним гвіздком. 

Сам дрон-сканер літав на висоті кількох сотень метрів і методично «бив» вниз ультразвуком, намагаючись знайти свою жертву. Їхня минула зустріч із таким апаратом обернулася розгромом десятка пластунів. Спочатку дрон випустив по них кілька снарядів, а за кілька десятків хвилин прилетів уже удар балістичною ракетою. 

Імперці не відходили від машини. Тримали позиції, ніби чекали чогось зверху. Ультразвук не відрізняв своїх від чужих, тож усе, що не перебувало безпосередньо біля палаючої машини піхоти, знищувалося з неба. 

У трійки пластунів залишалися лише лічені хвилини, перш ніж дрон точно вирахує їхню позицію й завдасть удару. 

— Стрибаємо на ботів і вшиваємося назад! — Ти́тар уже заліз на коня й на ходу встиг під’єднати шнур-роз’єм до зап’ястка, щоб упевненіше керувати ботом. 

— Може, завмремо? Якщо не будемо рухатися, сканер нас не помітить. Будемо просто камінцями на поверхні землі, — Горди́ня ніяк не міг вставити шнур керування кінь-ботом у роз’єм, потім плюнув і заліз так. 

— Чорти собачі… Дрон тричі нас просканував. Перший імпульс був слабкий — саме тоді, коли ми вдарили з «Шершня». Тобто засвітилися, як солом’яний бичок із казки. Наступні сканування були з більшою амплітудою — він зняв наше точне положення. А тепер просто поливає хвилями. У мене скоро кров із зубів піде. 

І справді — кожні кілька секунд Ти́тар відчував, ніби хтось підковирює йому зуби мудрості, а в роті з’явився металевий присмак. 

— То який план? Куди тікати? — Ке́леп заліз на бота останнім: він повертався за кинутою в паніці трубою від «Шершня». 

— Ідемо на захід, кілометрів десять. Наші коні швидші за той дрон. Там буде діброва — заховаємося під деревами. Пам’ятаєте, ночували там дві ночі тому, біля річки? От туди й рвемо. 

Ти́тар смикнув ногами, скеровуючи коня вздовж яру. За його спиною небо вже починало сіріти від наближення нового дня. 

— А! Ледь не забув. Одягаємо антирадарні опанчі — щоб менше світитися в інфрачервоному. Чорт його знає, чим ще той дрон уміє сканувати. 

Трійка коней вилетіла з яру та кинулася прожогом по зеленому степу. Де-не-де з-під землі випирало каміння, між яким і прокладали собі шлях пластуни. Їхні зеленувато-коричневі опанчі розвивалися над кіньми, трохи прикриваючи силуети залізних звірів і вершників від очей з неба. 

Імпульси від ультразвукового сканера спочатку були слабкими, але кожні кілька сотень метрів наростали. Дрон явно гнався за ними й намагався досягти своєї мети — скинути кілька бомбочок на голови гайдукам. Останній кілометр Ти́тар постійно спльовував слину з рота — біль від хвиль, які надсилав дрон, став безперервним. 

— Слухай, Ти́тарю, я тут згадав, — Ке́леп увімкнув вокс, щоб мати змогу говорити з десятником на повному ходу. — Мій товариш із механіків дав мені дві приманки. Це маленькі коробочки, дивної металевої форми — вони дуже добре відбивають ультразвук назад. За його словами, імітують розмір людини на сканері. Може, спробуємо? По зубах уже й я відчуваю удари — дрон усе ближче. Ще пів години погоні — і нам кранти. 

— О, я чув про ті коробочки, — Ти́тар стис ногами коня. — Зупиняємося. Ставимо приманку. 

Усі троє сповільнили коней і на ходу зіскочили. Ке́леп дістав із рюкзака на лівому боці два гаджета, розміром із кулак. Їхні грані були вдавлені всередину й мали кілька ребер, що концентрично сходилися до центру фігури. Чи працює ця штука — ще ніхто не знав. 

Вирішили також зібрати з каміння навколо невеликий «окопчик», усередину поклали дві приманки. Для більшого реалізму пожертвували трубою від «Шершня», поклавши її поверх укриття. З великої висоти могло здатися, що там лежить хтось зі зброєю, прикритий бруствером. Принаймні так думали троє пластунів. 

— А тепер стаємо стремено до стремена. І так, торкаючись одне одного, їдемо далі. 

Ти́тар і двоє інших знову залізли на бот-коней. 

— Я думаю, що на сканері нас усе одно видно, — він сплюнув великий шматок слини вниз. — Якщо ці коробочки працюють, дрон побачить, що двоє з нас лишилися, а один пішов далі. Що краще уразити — одного чи двох гайдуків? Я думаю, двох. Так само думає і вузькоока падаль-оператор, яка сидить десь за пультом і розбирає результати сканування. Якщо ж ітимемо щільно разом, на сканері ми будемо одним гайдуком. Це дасть нам час вшитися, поки вони бомбитимуть приманку. 

— Ти́тарю, ти просто стратег. У мене думка взагалі була лягти на землю й лежати, не смикаючись. Може, й пронесло б, — весело озвучив Горди́ня свою ідею, яка була абсолютно хибною. Якщо дрон уже знайшов вас у радіусі трьох–чотирьох сотень метрів, прикидатися трупаком чи камінням не мало жодного сенсу. 

На великій швидкості, яку могли розвинути троє вершників, не розсипаючись, вони рушили далі на захід. Сонце позаду вже зійшло й підсвітило світлі хмаринки, що збиралися на горизонті. «Якщо ще й дощ піде — взагалі лафа. Літуни й дрони дощу не люблять», — подумав про себе Ти́тар. 

Через десять хвилин удари по зубах значно послабшали. А згодом і зовсім затихли. 

— Все, давайте тепер повна ДЖАГА-ДЖАГА. Сканер відстав від нас, — Ти́тар ударив правою п’ятою по невеличкому сенсору на бот-коні, і той одразу дав повний газ. Тобто галоп. Тобто тридцять п’ять кіловат. 

Як підтвердження його слів до них докотилося ехо двох вибухів позаду. 

— Оце були б ми. Коробочки працюють. Я люблю наших радіоелектроніків! — Ке́леп обернувся назад, намагаючись розгледіти дрон або іншу гидоту в небі. — Ого, там дим валить! 

— А це я ще й димову гранату підкинув. Щоб після вибуху трохи засрати повітря й змусити дрон довше кружляти, перевіряючи результат удару, — Горди́ня явно пишався тим, що його хитрощі теж спрацювали. 

— Ну, хлопці, з вами не пропадеш. Летимо до точки виходу, до обіду будемо. Головне — не натрапити на вузькооких! 

— За Січ і Луг! 

Галоп поступово перейшов у рівний, економний хід. Коні дихали важко, але без збоїв — автоматика сама знижувала навантаження, бережучи приводи. Позаду залишався дим, вогонь і смерть, попереду — безкрайній степ, який прокидався разом із сонцем. 

Перші промені ковзали по хвилях трави, і здавалося, ніби земля нічого не пам’ятає. Ні вибухів, ні плазми, ні криків. Лише вітер і рівний шелест під копитами бот-коней. 

Ніхто не говорив. Після бою слова завжди здавалися зайвими. У голові ще дзвеніло, зуби нили глухим відлунням ультразвуку, а перед очима знову й знову спалахували уламки тіл і броні. Кожен їхав у своїй тиші, несучи з собою те, що не скинеш навіть на повному ходу. 

Ти́тар озирнувся востаннє. На горизонті вже нічого не було видно — ні диму, ні спалахів. Лише степ і світле небо. Там залишилися ті, кого не встигли забрати. Там залишився бій. 

— Доживемо — згадаємо, — тихо сказав він, більше собі, ніж іншим, і спрямував коня трохи правіше, де трава була вищою. 

Трійка вершників повільно танула серед хвиль зелені, стаючи дедалі меншою, поки не злилася зі степом остаточно.